Прізвища перших загиблих героїв Майдану знають всі, їм присвячували пісні і вірші, їхні розповіді на камери знаходили і публікували. Так і має бути з людьми, які загинули у сутичках від куль снайперів та спецпризначенців. Максим Шимко, Валерій Брезденюк, Леонід Полянський – це наші земляки, подвиг яких варто пам’ятати
Максим Шимко
«Солодкого меду, гарних валькірій і доброї січі в Вальхаллі, Брат», – так близькі друзі прощалися з героєм Небесної сотні Максимом Шимко.
З тих пір як ще дитиною він вперше потрапив в Вінницький обласний краєзнавчий музей – приніс туди знайдений десь пістолет часів Другої світової, – Максим почав цікавитися історією. Він не просто вивчав її, він в прямому сенсі жив нею. Був активним учасником клубу історичної реконструкції «Білий Вовк». Найбільше його захоплювали вікінги.
Максим так органічно виглядав в лляних сорочках, з такою пристрастю вивчав скандинавські легенди і стародавні орнаменти, з таким натхненням брав участь в турнірах, що досить швидко захопив цим всю свою сім’ю. Мама стала шити середньовічний одяг. Молодший брат Павло закохався в епоху Київської Русі.
Протягом останніх п’яти років вони не пропускали жодного фестивалю історичних реконструкцій в старовинному замку Білий Лебідь в селі Меджибож Хмельницької області.
Там Максим навіть спеціально просився пожити безпосередньо у вежі замку, щоб повністю зануритися в атмосферу давно минулої епохи.
Спокійний, трохи замкнутий в собі, здавалося, він і в звичайному житті слідував по шляху воїна. Як справжній вікінг, мріяв померти зі зброєю в руках.
Максим Шимко брав активну участь у розвитку українського козацтва, носив звання старшого козака. Він був добрим і чуйним людиною, в будь-який момент готовим прийти на допомогу не тільки друзям, але і незнайомим людям.
Часто своїми руками виготовляв Реконструкційна одяг для себе і друзів, об’єднаних спільною ідеєю історичної реконструкції. Разом зі своїм побратимом ковалем виготовив козацьку гармату, щоб молоді козаки мали уявлення про те, як виглядало козацьку зброю.
Максим отримав шкільний атестат пізніше своїх однолітків. Все тому, що в дев’ятому класі був змушений перервати навчання і піти працювати. З тих пір він змінив багато професій: слюсарі, фрезерувальника, коваля, гравіровщіка. Але незмінною всі ці роки залишалася його громадянська позиція – Максим хотів бачити Україну вільною країною. Тому не одну ніч провів у Києві під час Помаранчевої революції в 2004 році. Не зміг всидіти вдома і під час податкового та мовного майданів. На євромайдан їздив тричі.
«У брата нога зламана. Хто як не я?” – говорив він матері.
Останній раз поїхав, не попрощавшись. Після дня народження батька 18 лютого Максим сказав близьким, що йде додому, а сам відправився в Київ. Вранці 20 лютого він був убитий пострілом снайпера, коли допомагав витягати поранених на Інститутській.
Його брат Павло говорить, що Максим і правда вірив в те, що хоробрі скандинавські воїни, полеглі в бою, знаходять вічне життя в небесному раю – Вальхаллі.
Максим був козаком 4-й козацької сотні Майдану і її прапороносцем. Прапор, з яким він був на барикаді, козаки принесли родичам героя.
«За Україну!!! Всі, хто може, їдьте в Київ!!!» — йдеться у його останньому дописі в соцмережів.
Валерій Брезденюк
Про Валерія Брезденюка, приватного підприємця зі Жмеринки, Вінницької області і художника, що малює на воді, Україна вперше дізналася в шоу «Україна має талант», фіналістом якого він став. Будучи людиною небайдужою і істинним патріотом своєї країни, він не міг залишатися осторонь від Майдану.
Валерій був приватним підприємцем, у 90-х роках створив перший у Жмеринці комп’ютерний клуб. Багато поколінь хлопчаків пройшли через цей клуб, тут вони освоювали комп’ютерну грамоту, а того, хто сприяв їм у цьому «дядю Валеру » дуже поважали.
У героя двоє дітей– 19-річний Сергій, 26-річна донька Юлія. Також він виховував доньку дружини від першого шлюбу -третьокласницю Вероніку. Діти відчували його любов, турботу і були дуже до нього прив’язана.
Всі, хто його знав, відзначають, він був надзвичайно захопливою людиною і всі свої починання звик доводити до переможного завершення. Захотів стрибнути з парашутом – і зайнявся парашутним спортом. Любив брати участь у міських святах, а також брав участь у багатьох популярних телевізійних шоу. Побував на « Поле чудес», коли ведучим був Владислав Лістьєв. Брав участь у шоу «Червоне і чорне». Багатьом запам’ятався як фіналіст шоу «Україна має талант». Також переміг на конкурсі талантів у Жмеринці.
Валерій всерйоз захопився технікою ебру – створенням картин на воді. Про це мало вивчене мистецтво живих малюнків побачив якось телевізійний ролик. Живі малюнки так його вразили, що він тут же спробував створювати їх сам. З багатьох джерел вишукував інформацію про особливості технології створення малюнків на воді, експериментував і відпрацьовував її до найдрібніших деталей. І досяг успіху із зображеннями химерних казкових істот, незвичайної краси квітів, птахів. З усіма, хто цікавився ебру, охоче ділився своїм досвідом. А ще мріяв поїхати в Туреччину, щоб повчитися цьому мистецтву у справжніх старих майстрів.
За своє життя Валерій Брезденюк створив понад 500 картин. Вдалі малюнки навчився зберігати на папері, усі вони були пронизані світлом та щирістю, яскравими кольорами. Найулюбленішою картиною чоловік називав палаючу свічку на блакитно-золотому тлі. Майстер казав, що в ній він зобразив стан своєї душі – дарувати радість та любити життя.
На Майдан Валерій їздив кожен тиждень, бувало, навіть по декілька разів, починаючи з часу розгону студентів. Дружині Ярославі казав, що душею відчуває, що має там бути. Заспокоював її тим, мовляв, він худенький, його не беруть у перші ряди. Це пізніше Ярослава дізналася, Валерій завжди був у перших рядах. Неодноразово і вона їздила з ним на Майдан.
«Ми з Валерієм часто удвох їздили до столиці на Майдан, – розповіла дружина героя. – На всіх недільних віче відчували сильне єднання народу, волю до перемоги і були впевнені: «Ми переможемо». Після того як я захворіла, чоловік став їздити на Майдан один або з ким-небудь зі своїх друзів. Сідав на ранковий поїзд ( сполучення з Києвом у нас хороше), і вже через чотири години дзвонив зі столиці, повідомляючи, що дістався благополучно».
Через день- другий Валерій повертався додому і, трохи відпочивши, знову їхав. Він пишався, що записався в Самооборону Майдану. Будував барикади, чергував у лікарні, коли відвозили поранених. Валерій був одним з небагатьох жителів Жмеринки, який в цей час не знімав з куртки жовто- блакитні стрічки. Говорив, що це його обов’язок – захищати країну в такий важкий час.
Ні в яких політичних партіях Валерій не перебував. Сам себе вважав абсолютно не політичною людиною. Він був упевнений, його партія – це згуртований і дружний Майдан і разом з однодумцями вдасться очистити Україну від скверни і зла.
Зупинити Валеру, щоб не їхав на Майдан, коли там почалися силові зачистки, було неможливо. Дружину із собою не взяв задля безпеки, сказавши, що квитків не було.
Востаннє чоловік їхав поїздом о 4:00 ранку 18 лютого. Квитки на потяг до Києва залишилися лише дорогі – в спальному вагоні. Але відкласти поїздку на завтра чоловік не погодився, заявивши, що обов’язково повинен їхати сьогодні.
Цілий день в той кривавий Валерій телефонував дружині і утішав , що на Майдані все спокійно, буде мирний мітинг. Останній раз подзвонив о 20 вечора. Більше на дзвінки він вже не відповідав…
Ввечері 18 лютого дружина зайшла в Інтернет і побачила фото з Майдану – чотири накритих мішковиною тіла. По одягу зрозуміла, що один із них може бути її коханим. Подзвонила йому знов, але слухавку взяв незнайомий чоловік і повідомив, що власника телефону уже немає в живих.
Валерія підстрелив снайпер в спину з автомата Калашнікова. Це відбувалось ввечері, коли «беркутівці» штурмували Майдан, а мужні герої намагались їх стримати. Поруч з Валерієм був убитий і ще один герой – Володимир Кульчицький.
Знайомі розповідають, під час сутичок на Майдані, Валерій був у бронежилеті. Але той не вберіг від кулі…
Леонід Полянський
19 лютого пізно ввечері Георгій Полянський, брат героя Небесної сотні Леоніда Полянського, повернувся в Україну. 20 лютого зранку набрав телефон брата, але Леонід тільки поспіхом сказав: «Беркут пішов у наступ, я передзвоню…» Та так і не передзвонив…
Після цього Георгій добу намагався додзвонитися братові, проте марно. Відчуваючи, що щось сталося, почав розшукувати через Євромайдан-SOS. Георгію все ще важко про це говорити… Те, що не встиг востаннє поговорити з братом, досі відлунює в його серці болем…
“Хороший був хлопець. Веселий, компанійський, пожартувати любив. Біблію читав. Друг хороший, поможе завжди. Знаєте, дуже любив першим бути. Кладемо, бувало, шпали… Те, що інші хлопці до шостої вечора роб лять, Леонід до третьої дня вже закінчить. І добросовісний дуже. Щоб першим закінчити, міг і о шостій ранку на роботу вийти, бо до дітей поїхати раніше хотів. Дуже він дітей любив — Едика й Оленку”, — згадує колега Леоніда по роботі, бригадир Олександр Павлюк.
Бригадир каже, що Леонід Полянський завжди був на Майдані в найгарячіші дні. «19 січня, як то все на Грушевського почалося, як Беркут водомети включив, то Леонід прийшов у гуртожиток весь мокрий. І там він мав бути першим, на передовій…» — додає Павлюк.
Леонід був двічі одружений. Від двох шлюбів залишилися син Едуард і донька Олена. За словами брата і співробітників, хоча діти не жили з батьком, Леонід проводив з ними багато часу, витрачав на них усе зароблене. Будучи на Майдані, він постійно телефонував їм, казав, що дуже сумує за ними та любить.
Брат Леоніда Георгій у лютому був за кордоном, але вони спілкувалися по телефону. Згадує, що Леонід не вірив у домовленості влади та опозиції щодо перемир’я. Тому й казав: «Ми маємо діяти, маємо щось змінювати». За ці зміни він і віддав своє життя.
«Мені подзвонили наші хлопці-залізничники. Питають, а як нашого Полянського по батькові? Петрович, кажу. Погано, кажуть хлопці. Він є в списках загиблих Євромайдану…» — згадує той страшний день Павлюк. Уже потім друзі та рідні дізнаються, що Леонід отримав поранення в живіт. Його намагалися врятувати лікарі, але марно.
Після загибелі брата Георгій вирішив більше дізнатися про останні тижні та дні життя Леоніда. Шукав його в списках Самооборони. За однією інформацією, Леонід був у сотні Білої Церкви, за іншою — членом Барської сотні. Більш точних даних про боротьбу та загибель брата Георгію знайти так і не вдалося…
«Не можна до того звикнути. Наче сьогодні разом чай пили. Всі хлопці наші повірити в це не можуть, — каже бригадир Павлюк. — Знаєте, ми тільки одного хочемо… Щоб його смерть була недаремна…»