Доньки Юлії швидко призвичаїлись у Вінниці. Залюбки відвідують різноманітні заходи, які для переселенців організовує місцева влада. Старша з сестричок Софійка розповіла, що найбільше їй подобаються майстер-класи, а ще гуляти з новими друзями алеями мальовничого парку чи набережною та милуватись красою вечірнього міста. Втім, дівчинка зізнається, що сильно сумує за своїми бабусею та дідусем, які залишились у Херсоні.
«Як тільки наші військові відженуть та переможуть рашистів і нам повідомлять, що вже безпечно, ми повернемось до свого дому, до рідних та близьких. Але постійно будемо згадувати й дякувати Вінниці та її жителям, за таку теплу зустріч і турботу», – зазначила Юлія.
Пані Юлія згадує що довелось пережити її родині через війну. Жінка зізнається, що спочатку вагалась чи виїжджати з Херсону, оскільки батьки категорично відмовилися залишати рідну домівку. Проте, пронизливий страх за малолітніх донечок урешті взяв гору.
«Коли вже ми почули, що відбувається мінування доріг росіянами, то вирішили негайно виїздити з Херсону, щоб убезпечити себе та дітей. Разом з нами ще виїздили куми теж із дітьми, їхали на трьох автівках. З першого разу ми не змогли виїхати, оскільки ворожі пости нас не пропускали, тримали у постійній емоційній напрузі. Блокпости проїздили дуже важко через нескінченні допити й запитання. Далі було ще гірше – ми чули, що перед нами люди потрапили під обстріли. До цього ще й інформація, що заміновані ґрунтові дороги. Ми чудом виїхали», – каже жінка.
А далі була невідомість – в руках валізи, на руках діти, а куди прямувати й гадки не мали, тож покладалися лише на долю. Так, за її волею, опинилися у Вінниці. Тут отримали статус внутрішньо переміщених осіб, безкоштовне житло, а найголовніше – можливість вільно жити та дихати.