Буча, Ірпінь, Лиман, Куп’янськ, Донецька область… За останні півтора року волонтер та військовий журналіст Олександр Ляшко побував в низці деокупованих міст та містечок. Серед перших волонтерських груп заїжджав під мінометними обстрілами в деокуповане Щедриголове Лиманської громади, вмовляв мешканців евакуюватися з Бахмуту, ще коли там залишалось близько семи тисяч людей, завозив допомогу в зруйновані Вугледар та Соледар… А ще він зняв більше десятки сюжетів та репортажів про зруйновані та деокуповані міста: про роботу військових та те, як вдається вижити там цивільним.
Зараз Олександр працює журналістом на МКП “ВІТА”.
Як розповідає Олександр, його волонтерство – це можливість бути корисним та спосіб допомогти.
“На третій день війни, 27 лютого, я пішов у військкомат, півдня вистояв чергу, прийшов на співбесіду, а на мене так подивилися і запитали: хлопче, скільки тобі років і де ти навчаєшся. Я розповів, що там то і там, навчаюсь на журналіста. Мене вислухали і сказали, що поки моя допомога не потрібна і якщо що, то перетелефонують пізніше. Не передзвонили. Тож в березні, я знов пішов, там подивились, що мені 22 роки та мав травми хребта та струси мозку і сказали, що мені рано служити”.
Відтак, за словами Олександра, він почав шукати інший спосіб допомогти та долучився до громадської організації “Дорожній контроль”
“Спочатку ми разом з поліцією патрулювали вулиці. Пізніше – надавали гуманітарну допомогу тим, хто виїздив з зон бойових дій, з колегами ми надавали допомогу в Гавришівці, коли туди поцілили ракетами. Згодом стали допомагати військовим провізією та іншими речами, – розповідає волонтер. – Через два тижні після деокупації Київщини, ми, серед перших волонтерських груп, вирушили туди. В той час там ще стояли наші вінницькі хлопці. Тому ми зібрали локальну допомогу для них, а також для населення. В те, що ми побачили там було важко повірити, що таке може бути в центрі нашої країни. Величезні вирви, розміром з будинок, знищені шикарні будинки, поруч з якими люди змушені були ховатися у вцілілих частинах господарських будівель”.
Після того, як на Київщину почало надходити багато допомоги, “Дорожній контроль”, як зазначає Олександр, перемкнув свою увагу більше на Схід, адже туди на той час, багато хто боявся їхати.
“Ми були серед перших волонтерів, і першою волонтерською групою з Вінниці, яка заїхала в деокуповану Лиманську громаду, зокрема, в село Щедриголово, ми заїжджали практично під вогнем ворожої артилерії. Ми приїхали разом з розчищувальною групою, тому наше пересування там було досить обмеженим, – розповідає він. – Там ми розвантажили два буси з гуманітарною допомогою, переважно продукти харчування та інші речі першої необхідності. Знаєте, люди, які отримували пачку макаронів, вони реально плакали. В окупації вони були змушені ділити одну закрутку на кілька сімей.…”.
За словами волонтера, після поїздок в Ізюм та Лиман прийшло розуміння того, що не можна залишатися осторонь та потрібно ще більше зібратися та продовжувати допомагати. Примітно, що за його словами, левову частку допомоги організації вдається акумулювати власними силами: через друзів, знайомих, підприємців, підтримці з-за кордону тощо.
“На початку осені ми зібрали 9 бусів з їжею, одягом, розгрузками, плитоносками та навіть плитами для військових, привезли з-за кордону близько 100 якісних кевларових та титанових пластин та відвезли це все в Бахмутський район”, – каже волонтер. – В самому Бахмуті ми були уже під обстрілами. Роздавали їжу та воду цивільним. Я там вперше побачив, як люди ледь не билися за пляшку води. Там тоді залишалось близько 7 тисяч мешканців. Моїм колегам по Дорожньому контролю бувало вдавалось вмовити когось евакуюватися. Та особисто мені – це не вдалось ні разу. Скільки я не переконував, що у Вінниці їх розмістять та допоможуть, люди не хотіли залишати свої домівки, боялись не стільки бомбардувань, як того, що їх пограбують. Люди старшого віку не хотіли залишати місто, бо там пройшло їх усе життя, поховані рідні…”.
Як розповідає Олександр, восени вони відправляли допомогу на Схід на постійній основі: раз чи двічі на місяць на цей напрямок вирушали 2-3 буси з допомогою для військових, цивільних, а також медичною допомогою в тамтешні госпіталі. У міру налагодження підтримки місцевого населення державою, організація закцентувала свою роботу на допомозі військовим.
“Тоді потрібно було займатися підготовкою до зими: шукати зимовий одяг, павербанки, окопні свічки, генератори. Було багато індивідуальних запитів, – зазначає волонтер. – Возили автівки, каски, тактичні навушники і навіть газові плити. Ми ніколи не їхали впусту, якщо вже рушали – то “забивали” машину до верху всім необхідним. Як заїжджали зі сторони Дніпра, і рухались далі на Схід і усюди, зупинялись, бо там були наші. Усім їм насправді приємна не лише допомога, а й те, що до них приїхали за тисячу кілометрів, щоб поговорити, підтримати та просто разом випити кави”.
За словами Олександра, саме тоді, восени, насправді був один з найважчих періодів. Адже спочатку ніхто не був готовий до затяжної війни, тож велику частину необхідного “витягували” волонтери та самі люди.
“Це уже потім, взимку, коли почало надходити більше закордонної допомоги, то забезпечення військових стало покращуватися, – каже хлопець. – Знаєте, зараз буває телефонуєш – питаєш чим допомогти, а тобі відповідають, що усе є. Кажуть, якщо хочете – приїздіть так, поговорити. До речі, на прохання хлопців, ми також виготовляли прилади нічного бачення. В колеги з Дорожнього контролю є знайомий, який займається цими приладами, вони як 3-Д окуляри, спочатку вони їх тестували місяць, потім вдосконалили, і зараз хлопці дуже вдячні. Ці пристрої дозволяють рухатися вночі без фар. Завдяки цьому були випадки, що танки могли виїхати уже з захопленої по-факту території.
За словами волонтера, в останній час запитів від військових поменшало, за виключенням хіба автівок та дронів, які на війні є розхідним матеріалом. Але люди стали менше активно відгукуватися на прохання допомогти.
“Буває, відкриваєш невеликий збір для знайомих, і бачиш, що питання не може вирішитися тижнями, хоча ціна питання до десяти тисяч, – каже волонтер. – Наприклад, нам був потрібен холодильник в госпіталь для зберігання ліків, і ми не могли на нього зібрати”.
“На жаль, також варто говорити і про те, що зараз, для багатьох війни не існує, що вона десь далеко. Багато хто забуває про те, завдяки кому це “далеко”, забуває дякувати військовим. Тож прохання до всіх – не забувати про друзів, знайомих та всіх хто зараз на війні. Завдяки усім ним ми тут сьогодні можемо жити та працювати. Тому один дзвінок чи смс-повідомлення туди – це важливо, так само як і репост про допомогу та надана, по можливості, допомога”.