У лютому на базі Вінницька дитяча художня школа проходив арттерапевтичний цикл занять для матерів і дружин полеглих українських воїнів. Картини, створені під час майстер-класів, стали не лише мистецькими роботами, а й символами внутрішнього відновлення та сили.
Проєкт реалізували спільно департамент культури Вінницька міська рада, художня школа та громадська організація Об’єднання родин НЕЗЛАМНІ за підтримки міської ради.
Учасниці збиралися тричі на тиждень, аби через творчість прожити свій біль, зберегти пам’ять і знайти підтримку одна в одній.
Заняття проводив викладач Сергій Бартко. Під його наставництвом жінки крок за кроком опановували художні техніки, але головне – дозволяли собі говорити мовою мистецтва про те, що часто неможливо висловити простими словами.
На полотнах з’явилися образи, сповнені символізму та глибоких емоцій: птахи – як знак душі й свободи, полум’я свічки – як пам’ять, квіти – як уособлення любові, що не згасає, ніжні портрети – як жива присутність тих, кого вже немає поруч… Кожна робота – це особиста історія, біль і водночас надія.
Директорка закладу Наталя Стафійчук зазначила, що протягом лютого простір школи став свідком надзвичайно глибокого процесу.
«Ця група жінок, яка пережила найважчі втрати – смерть синів та чоловіків на війні, прийшли до нас, щоб мовою фарб на полотні висловити те, що іноді неможливо вимовити словами. Кожна картина, яку ви бачите сьогодні, – це не лише твір мистецтва. Це жива пам’ять, це глибока любов і нескінченний сум, які перетворилися на колір», – наголосила вона.
За її словами, у часи випробувань особливо важливо триматися разом. Мистецтво стало містком між серцями, способом підтримати одна одну й не залишатися наодинці з горем.
«Моральна підтримка – це не просто слова і не “щось другорядне”. Це фундамент, на якому ми відбудовуємо свою душу після руйнувань. Коли ми поруч, коли розділяємо цей біль і даємо можливість йому трансформуватися у творчість – ми стаємо сильнішими. Наше завдання як суспільства – не залишати людей наодинці з їхнім горем, бо саме в підтримці та спільній пам’яті полягає наша справжня незламність», – підкреслила Наталя Стафійчук.
Однією з учасниць арттерапевтичного проєкту була Раїса Биць, мама полеглого Захисника Максима Биця. Її син став до лав оборонців у перший день повномасштабного вторгнення. 25 лютого 2022 року він уже прибув до Національної гвардії України та служив у бригаді «Червона Калина», полку імені Івана Богуна. Разом із побратимами пройшов найгарячіші точки – Ірпінь, Бучу, Чернігівщину, Луганський напрямок. Загинув воїн 11 вересня 2022 року під час бою за Білогорівку.
Свої почуття, пам’ять і любов до сина пані Раїса втілила у символічній картині – зі свічкою пам’яті, тюльпанами та голубом миру.
«Максим не бачив свого життя по-іншому. У перший день війни він сказав: “Я не можу інакше. Я повинен захищати свою сім’ю, свою дитину, свою країну”. Він дуже любив Україну, дуже цінував побратимів – вони стояли один за одного горою. Кожен, хто його знав, скаже: це була одна доброта. Він останню сорочку віддав би іншому. Коли малювала картину, я знала, що на ній будуть тюльпани – він їх дуже любив і завжди дарував на 8 березня. Свічка – це пам’ять. Око – це мамині сльози. А голуб – це він, який піднявся в небо і тепер оберігає нас. Я хотіла передати те тепло, яке він залишив у наших серцях», – говорить мама Небесного Воїна.
Цей проєкт став прикладом того, як культура може бути простором підтримки й сили. Бо мистецтво не стирає втрат, але допомагає прожити їх. А коли біль знаходить форму й колір – народжується надія.
Джерело – новини ВМР